https://saga-development.com.ua/publications/sergij-fedoryk-ya-ne-mig-zalyshatysya-ostoron-tozh-odrazu-doluchyvsya-do-zbrojnyh-syl-ukrayiny/ https://saga-development.com.ua/publications/interviews/sergij-fedoryk-ya-ne-mig-zalyshatysya-ostoron-tozh-odrazu-doluchyvsya-do-zbrojnyh-syl-ukrayiny/

Сергій Федорик: Я не міг залишатися осторонь, тож одразу долучився до Збройних Сил України

Сьогодні герої живуть серед нас. Їхня суперсила — це безмежна любов до людей, свого міста та своєї країни. Таку суперсилу показали наші колеги під час війни. 

Ми хочемо розповісти вам про героїв Саги, тому розпочинаємо серію інтерв’ю зі співробітниками нашої компанії, які з першого дня війни роблять все, що в їхніх силах для нашої перемоги — займаються волонтерством, будують фортифікації для захисту міст, продовжують працювати задля економічної стабільності нашої країни та ціною свого життя здобувають мир на передовій. 

Перший герой нашого інтерв'ю — Сергій Федорик, член Наглядової ради SAGA Development і власник інжинірингової компанії KEY Group.  До повномасштабного вторгнення Сергій разом зі своїми командами реалізував низку девелоперських проєктів в Україні та за кордоном. Один з найбільших будівництво в 2016-2020 рр. терміналу NEPTUNE для корпорації Cargill. 

Зараз Сергій служить у Збройних Силах України та ділиться своїми емоціями про останні події.


— Розкажи про свій ранок 24 лютого про відчуття та рішення того дня. 

— «Чим менше у вас є варіантів, тим швидше ви приймаєте рішення»,  — ця цитата найточніше описує реакцію на події того дня. Всі осяжні варіанти я пропрацював до 24 лютого, хоча не вірив у масштабне вторгнення, так само як і багато поінформованих колег.

Я був на 80% зібраний, маршрут евакуації з Києва для дітей та всіх членів родини був розроблений мною ще на початку лютого. Я розумів, що Житомирська траса буде або заблокована, або перевантажена. Так і сталося, тому одразу був використаний інший шлях. Ми рухались вздовж Житомирської, але значно південніше. Моїм завданням було доставити дітей до Прикарпаття або кордону. В чергу на пункті переходу ми стали ввечері 24 лютого та вже близько 9-ї ранку наступного дня моя сім’я була в Європі.

— Коли саме прийшло рішення вступити до лав Збройних Сил України?

— 25 лютого я повернувся в сусідній із пунктом пропуску обласний центр і  одразу записався добровольцем до Збройних Сил України. Спочатку це був підрозділ Територіальної оборони, зараз я служу вже в іншому роді військ ЗСУ.

На нашу землю прийшла війна, тому для мене не було жодного іншого варіанту персональної стратегії. Першими в безпечну зону потрапили мої діти, далі була евакуація рідних і захист України. Я не міг залишатися осторонь, тож одразу долучився до Збройних Сил України. Рішення захищати свою країну було прийнято роки тому, а конкретна форма залежала від контексту війни.

— Який досвід, отриманий у SAGA, допомагає зараз у твоїй справі?

— За час роботи в SAGA я ще раз пересвідчився в одній важливій істині: кожен має виконувати ті функції, які йому до душі. Звичайно, часом людині складно усвідомити, яка саме конкретна роль їй імпонує, але відповідні схильності, ритм мислення, комунікаційні патерни дозволяють зрозуміти, хто з наявних колег найбільш релевантний до відповідного функціонального слоту. Сьогодні це і дозволяє швидко й ефективно розподіляти обов’язки та створювати субкультуру взаємопідтримки і «відчуття ліктя», незважаючи на мінливе оточення.


Рішення захищати свою країну було прийнято роки тому, а конкретна форма залежала від контексту війни.


— Що найскладніше у твоїй діяльності, а що, навпаки, вдається легко?

— Найскладніше, напевно, це усвідомлювати парадокси управлінської асиметрії. Сьогодні достатньо прикладів, коли свідомі та успішні люди на службі мають підпорядковуватися тим, кого б у звичайному житті вони не взяли до себе на роботу. І такі випадки, на жаль, системні. 

Організаційно сьогодні жодна українська військова структура не була готова до галопуючого зростання кількості особового складу. Через це, на мою думку, існує потреба в якісних управлінцях. Іноді свідомість командирів дозволяє їм залучати на допомогу досвідчених підлеглих, але найчастіше це не так.

— Твоє найбільше відкриття останніх місяців?

— Люди. Наша земля цінна тими, хто її плекає і захищає: воїнами, волонтерами, комунальниками, лікарями, будівельниками, працівниками транспорту, інженерами і, звичайно, — мамами. Мамами, які зараз захищають своїх дітей, перебуваючи в небезпечних або вкрай дискомфортних умовах. Захищають від сліз, страждань, загроз. Захищають, переживаючи свій біль наодинці, поки їхні чоловіки здобувають перемогу на війні — в зоні бойових дій чи борються в тилу — на економічному фронті.


Наша земля цінна тими, хто її плекає і захищає: воїнами, волонтерами, комунальниками, лікарями, будівельниками, працівниками транспорту, інженерами і, звичайно, — мамами.


— Твої асоціації зі словом “Україна”?

— Вже кілька місяців перед моїми очима одна й та сама картина. Під блакитним небом батьки тримають своїх дітей на руках. Вони стоять на краю соняшникового поля і, посміхаючись, дивляться на Чорне море.

— Про що мрієш зараз?

— У мене три мрії.

Я мрію про те, щоб ми, наші діти, наші онуки та правнуки не забули… Жодної краплі української крові. Жодної сльози. Жодного крику.

Я мрію заїхати за молодшим сином до його фантастичного садочка на  Подолі, потім — забрати старшого з його неймовірної школи на Оболоні, повечеряти з сім’єю в улюбленому місці, а після поїхати додому, щоб прочитати дітям вечірню казку та вкласти їх міцно спати у власних ліжках.

Я мрію про те, щоб кожна осиротіла дитина в Україні, кожна понівечена війною людина все своє життя відчувала, що вона потрібна країні і всім нам.